Рогожа, В. На зламі імперій : роман у трьох книгах. Кн. 1 : «Не віддаймо Україну нікому!» / В. Рогожа. – Київ : Саміт-книга, 2019. – 476 с.

61 На зламі імперій «Не віддаймо Україну нікому!» зрозуміти такого чуда. Звідки там взялася армія, здатна розгромити «непереможну у віках» російську армію! Треба сказати, що російський народ має одну особливість, яку він видає за загадковість своєї душі. А та загадковість – звичайне боягузтво, яке, як правило, не властиве цілому народу. А російський народ, що є нащадком племені меря, ще з часів Суздальського князівства вміє збиткуватися й залюбки то робить зі слабшими за себе, а перед сильним відразу ж падає на коліна і цілує йому чобіт. Може, саме тому тут, як у жодній іншій країні, чоловіки по-садистськи ставляться до жінок, а вони терплять. Та ще й виправдання цьому вигадали: «бьет – значит любит!». А самі чоловіки покірно переносять знущання царя і його чиновників. Але тепер, коли цар не в силі перемогти якусь Японію, то який він у біса цар! І російський народ відразу став сміливим, тому вирішив, що треба міняти щось у країні. Ну, хоча б указати царю на його місце в державі. От ще би поводир знайшовся! На диво, до цієї справи відразу знайшлося багато охочих. Зрозуміло, не росіян, то були інородці. Це теж властиво російському народу, краще, щоб не росіяни починали зміни, а хтось інший. Якщо буде поразка, одразу ж перекласти на них вину. А такі інородці знайдуться: чи жиди чи хохли. У самій Російській імперії таких сміливців (як Разін чи Пугачов) було лише декілька за три століття, та й вони з козаків, то, може, і роду-племені іншого. Першою підхопилася і подала голос буржуазія. Чому б їй не взяти собі владу, скільки можна терпіти абсолютистську монархію? Соромно перед цивілізованим світом! А от робітничому класу не до жиру, тобто не до влади, йому би якось вижити. А тут і соціалісти приспіли з маніфестом Маркса та ленінською «диктатурою пролетаріату». Зрозуміло, хто б робітникам дав ту диктатуру, соціал-демократи і самі зможуть диктувати. Особливо, якщо вони ленінці. Але тут із якоїсь гори скотився піп Гапон, і зовсім задурив голови двохсоттисячному