Proceedings of the International scientific and practical conference ―British Ukrainian Academic Congress‖ (March 20-22, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. - Liverpool, United Kingdom, 2026. - 183 p.

66 змісту, а також особливостей інтелектуальних й ціннісних небезпек колоніальних наративів їхня практична деконструкція передусім потребує чіткого уявлення власне феномену наративу. Саме цей феномен є важливою категорією деконструкції колоніальних наративів і вже довгий час потрактовується як важлива категорія наукового дослідження у сфері соціально- гуманітарного знання. Отож пропонуємо далі певні спостереження й міркування щодо вказаного феномену. Сьогодні термін «наратив» є доволі вживаним в українському медійному просторі. Показово, що Науково-дослідний центр гуманітарних проблем ЗС України спільно із Головним управлінням морально-психологічного забезпечення Збройних Сил України у рекомендаціях для своїх фахівців у військах наголошують, що «наративна війна стає основною в інформаційну добу», а «пропагандистські наративи можуть бути ефективним інструментом маніпулювання думками та переконаннями громадськості на свою користь» [1, с. 8]. Відповідне твердження є цілком обґрунтованим, оскільки досі зібрано достатній фактичний матеріал з багатьох галузей когнітивних, поведінкових та соціальних наук, які підтверджують, що наративи в індивідуальний простір входять через інформаційні канали соціального середовища. Згодом індивід застосовує відповідні наративи, які вважає своїми й «правильними», для формування змісту власної активності, емоційної оцінки майбутніх сценаріїв дій для ухвалення щодо них певних рішень. При цьому наративи, як ментальні репрезентації, взаємодіють із чотирма взаємопов’язаними процесами (пояснення, симуляція, емоційна оцінка та комунікація), формуючи теоретичне та емпіричне підґрунтя індивіда [2]. Відповідно, той, хто формує наративи і ефективно їх поширює здатен впливати на індивідуальні рішення й суспільні настрої. Наголосимо, що наратив у поле наукової уваги потрапив у зв’язку з дискусією щодо кризи науки у другій половині ХХ ст., яка була номенована як «криза об’єктивності». Вказана криза була наслідком типового для постмодернізму усвідомлення принципової соціальної (семіотичної)