Proceedings of the International scientific and practical conference ―Research Horizons in the Modern World‖ (March 27-29, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – Warsaw, Poland, 2026. - 135 p.

95 умовах невизначеності соціальні контакти є не лише джерелом підтримки, а й важливим регулятором емоційного стану, засобом перевірки реальності та підкріплення суб’єктного відчуття неізольованості. Особливу увагу привертає негативний внесок змінної віра/сенс. Цей результат потребує обережної психологічної інтерпретації. Він не означає, що смисл чи духовні орієнтації послаблюють стійкість. Імовірніше, йдеться про те, що надмірно декларативна, ідеалізована або компенсаторно посилена орієнтація на смисл, яка не інтегрована з реальним емоційним та поведінковим функціонуванням, не підсилює, а може навіть дещо послаблювати адаптаційну стійкість. Це може вказувати на наявність «захисної смисловості», коли апеляція до сенсу виконує скоріше компенсаторну, ніж інтегративну функцію. Позитивний внесок терпіння відображає здатність витримувати тривалі труднощі, не руйнуючись під їхнім тиском, зберігати послідовність і не втрачати внутрішньої рівноваги в процесі подолання кризи. У цьому сенсі терпіння є часовим виміром стійкості – здатністю не лише мобілізуватися в моменті, а й проявляти витримку в довшому періоді часу. Таким чином, результати регресійного аналізу за методикою CD-RISC дають підстави стверджувати, що психологічна стійкість як здатність адаптуватися, зберігати внутрішню рівновагу та ефективно функціонувати попри стрес, втрати або хворобу найбільшою мірою пов’язана із самоприйняттям, надією, відчуттям керованості власного життя, контактністю та терпінням. Водночас надмірна нормативність і декларативність окремих ціннісно-комунікативних параметрів можуть не підсилювати, а послаблювати реальну адаптаційну стійкість. Узагальнення результатів регресійного аналізу. Порівняння двох регресійних моделей дає змогу зробити низку важливих висновків щодо психологічної природи стійкості молоді до невизначеності. Передусім, спільним предиктором для обох моделей є самоприйняття, що підтверджує його фундаментальну роль у структурі психологічної стійкості. Це дає підстави розглядати самоприйняття як один із центральних особистісних