РОЗДІЛ І. ІСТОРІОГРАФІЧНА ТА ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ

10 Наприкінці ХІХ ст. французький фольклорист Поль Себійо різноманітні ненаукові заняття фольклором називав фольклоризмом. Нині цим поняттям позначають високохудожнє поєднання фольклору і літератури як наслідок тривалої взаємодії обох художніх систем, свідомого звернення професійних письменників до фольклорної естетики. Явище фольклоризму пов’язане з основними тенденціями розвитку літератури певної доби, намірами та прагненнями окремих авторів. У давній літературі відбувалося нерегулярне використання фольклору, а письменники- романтики (XVIII – XIX ст.) вважали його основним джерелом творчості. Новітня доба характеризується його художньо-філософською конкретизацією. Зацікавлення митців усною народною творчістю може реалізовуватися на різних функціональних рівнях: через запозичення, стилізацію, наслідування, переспів, цитування, включення до тексту фрагментів фольклорних творів без посилання на них, символічне переосмислення тощо. У зв’язку з цим розрізняють основні принципи фольклоризму в межах творчості одного письменника чи дослідження одного твору: 1) трансформацію, за якої художник слова творчо переосмислює, видозмінює фольклорний елемент; 2) максимальне збереження первинних одиниць фольклору [14; С.11]. Зрозуміти ментальність народу, осягнути джерела його духу, культурних традицій неможливо без пізнання його самодіяльної творчості, що науковим терміном позначається «фольклор» [14; С.5]. Майже до кінця XVIII ст. фольклор не розглядали як предмет наукового осмислення, і тільки в епоху Просвітництва (XVII – XVIII ст.) його було виокремлено з культури, ним зацікавилися збирачі старовини, представники різних наук. Фольклористика має тісні контакти з іншими науками, передусім з історією, літературознавством, мовознавством, етнографією, естетикою, етикою, музикознавством тощо [14; С.14].