Рогожа, В. На зламі імперій : роман у трьох книгах. Кн. 1 : «Не віддаймо Україну нікому!» / В. Рогожа. – Київ : Саміт-книга, 2019. – 476 с.

*** Червневе сонце палило так нещадно, ніби то вже була середина літа. Добре, що люди йшли берегом річки, вода була поряд, то й скупатися можна, і напитися. Їжа теж була поруч, ловили рибу і раків, а в селах, які проходили повз, просили хліба. Ніхто не відмовляв. Свій бродячий табір дід Ярко вів лише йому відомими стежками. Дорогою вибирав село, щоб було побільше й багатше. Мав на меті зупинитися в ньому на якийсь місяць та заробити у місцевих селян зерна. За розрахунками, до місця, де він планував поселитися, його земляки повинні дістатися восени. А то час, коли селяни вже віджнивують, і хліба не заробиш, лише просити треба. А на цілу зиму не напросишся. Побачивши невеличкий лісок у вибалку, дід Ярко зупинився, оглянув свій «загін», який він деколи, сумно жартуючи, називав «козацьким». Із двох сотень люду майже половина – діти різного віку, а решта – жінки, діди і бабці, які мали онуків, а також наснагу довести їх до місця, де дід Ярко бував неодноразово. Він тут колись, ще в молодості, «ганяв» степом із запорожцями сотні Бородая, під проводом кошового отамана Івана Сірка. То була найбільш південна частина земель Війська Запорозького, яку пізніше назвали Інгульською паланкою. Тут знаходилися землі козацької вольності. А дід Ярко хотів відвести нещасних жителів Батурина якомога далі від спаленої Меншиковим, за наказом того царя-антихриста, столиці Гетьманщини. До тих місць, де про москалів і чутки не було. Правду сказати, тут ганяли татарські кінні ватаги, але бувалий козак добре знав, що з татарами можна знайти мову швидше, ніж з москалями. Татари мали свою землю, а земля запорожців їх не цікавила. Та й мав надію дід Ярко, що брати, запорозькі козаки, захистять біженців з Батурина. У цих місцях мав хутір його побратим – запорозький козак Данило Берест. Прізвище, а з ним і хутір, Данило отримав