Новітні кримінально-правові дослідження – 2023 : Альманах наукових праць / за ред. д.ю.н., професора О.В. Козаченка, доктора філософії в галузі права (PhD), доцента О.М. Мусиченко. – Миколаїв : Іліон, 2023. – 259 с.

199 однорідними та нерозривно пов’язаними між собою. Підсилює цей аргумент і положення частини 6 статті 82 Кримінального кодексу України, відповідно до якого до осіб, яким покарання замінене більш м'яким, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення. Формальною підставою для застосування інституту заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, відповідно до частини 4 статті 82 Кримінального кодексу України, є фактичне відбуття засудженим певної частини строку покарання, яке було йому первинно призначено. Обов’язкова частина призначеного покарання, яку повинен відбути засуджений, визначається залежно від тяжкості кримінального правопорушення, за яке особу було засуджено. Ще однією особливістю даного інституту є те, що він може застосовуватись лише у випадках, якщо покарання особі були призначено у виді обмеження волі, позбавлення волі або довічного позбавлення волі. Щодо заміни останнього, то слід вказати на таку особливість: покарання у виді довічного позбавлення волі може бути замінено на покарання у виді позбавлення волі строком від п’ятнадцяти до двадцяти років, якщо засуджений відбув не менше п’ятнадцяти років призначеного судом покарання. Висновки. Підсумовуючи все вищеописане, слід зазначити, що обидва інститути кримінального права, як умовно-дострокове звільнення особи від відбування покарання, так і заміна невідбутої частини покарання більш м’яким, мають визначальний виховний та запобіжний вплив на засудженого, адже усвідомлюючи можливість полегшення «негативних страждань», які спричинені покаранням, засуджений має неабиякий стимул до виправлення, чим, натомість, досягає одна із визначених в Кримінальному кодексі мета покарання. Практика умовно-дострокового звільнення особи від відбування покарання та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким присутня у всіх цивілізованих країнах світу та застосовується до значної частини засуджених. Навіть Європейський суд із прав людини у своєму рішенні Магуар проти Угорщини від 20 травня 2014 року вказує, що ст. 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод вимагає наявності реальної можливості дострокового звільнення від довічного позбавлення волі [5, с.238]. Попри закріплення даних інститутів в українському законодавстві, варто визнати той факт, що наше законодавство є недосконалим в контексті використання ряд оціночних понять, які за своєю суттю стають визначальними при вирішенні питання про умовно-дострокове звільнення особи чи заміну