Proceedings of the International scientific and practical conference ―Science and Society‖ (February 26-28, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – Kharkiv, Ukraine, 2026. - 355 p.

319 від можливого знищення [13]. Музеї активно переходили на онлайн-формати та створювали цифрові архіви для збереження колекцій, усвідомлюючи ризик фізичного знищення культурних об‘єктів. Соціальний вимір цифровізації проявляється в зміні відносин з аудиторією: інтерактивність через коментарі та зворотний зв‘язок робить культуру партисипаторною. Нові форми культурної участі, як-от численні онлайн- майстер-класи чи краудфандинг для культурних проєктів на платформах Спільнокошт та інших [7], залучають широкі громади, зменшуючи розрив між культурною елітою та масовою публікою. Однак цифровізація породжує й значні виклики: - цифровий розрив між столицею та регіонами: за даними дослідження, у 2023 році фіксований інтернет мали лише 62 домогосподарства зі ста, причому розрив між містом (73%) та селом (41%) залишається значним [9], що обмежує доступ сільських мешканців до культурних онлайн-подій; - поширена імітаційна трансформація, коли заклади культури створюють онлайн-присутність без реальних організаційних змін, наприклад, обмежуються створенням сторінки у Facebook без систематичного її наповнення контентом або взаємодії з аудиторією. Це призводить до поглиблення нерівності в доступі до культурних ресурсів та втрати довіри аудиторії до цифрових ініціатив культурних інституцій. Таким чином, цифровізація – це не просто «технології», а структурний чинник, який змінює саму логіку функціонування інституцій. Наприклад, театр, який раніше функціонував як закрита установа з фіксованим репертуаром, через цифровізацію перетворюється на медіаплатформу з онлайн-трансляціями, архівами, соцмережами – тобто змінюється інституційна логіка, а не тільки формат. Це сприяє децентралізації та інноваціям, але вимагає балансу між традиціями та новими інструментами.