Proceedings of the International scientific and practical conference ―Frontiers of Global Knowledge‖ (March 13-15, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – Geneva, Switzerland, 2026. - 211 p.

155 досвід спільної присутності. Матеріальна структура храму виступає носієм духовного змісту, у якому простір організовується відповідно до логіки богослужбової дії. Водночас у сучасному архітектурознавчому дискурсі храм часто описується переважно через стилістичні, історико-типологічні або інженерно- конструктивні характеристики, що призводить до розриву між архітектурною організацією простору та внутрішньою логікою Літургії. У практиці храмобудування це проявляється у відтворенні зовнішніх ознак традиції або орієнтації на технологічні можливості, тоді як онтологічний вимір храму – простору, сформованого Літургією, – враховується недостатньо. Особливо це відчутно в українському контексті через перервану у ХХ столітті спадкоємність сакрального будівництва. Аналіз сучасних досліджень показує, що проблематика сакральної архітектури розробляється у кількох напрямах: літургійному богослов‘ї, де Літургія розглядається як первинне джерело богословського знання ( theologia prima ) [1; 2]; філософсько-богословських студіях, що трактують храм як форму спільнотного буття Церкви ( ekklesia , koinonia ) [3; 4]; дослідженнях символіки та морфології храмової архітектури [5; 6]; а також у працях, присвячених світловим і акустичним характеристикам сакрального простору. Окремі міждисциплінарні студії аналізують взаємодію храму з міським середовищем і культурною пам‘яттю через концепт ієротопії, а сучасні архітектурно- теоретичні роботи наголошують на необхідності пошуку богословськи узгоджених форм сучасного храму. Попри різноманітність підходів, більшість досліджень розглядають окремі аспекти сакральної архітектури і рідко інтегрують їх у цілісну аналітичну систему. У зв‘язку з цим актуальним є формування концептуальної рамки, яка дозволила б поєднати літургійний зміст і архітектурну форму в аналізі сучасної української церковної архітектури. У дослідженні сакральний простір сучасної української церкви трактується як спосіб буття, що розкривається у досвіді Літургії (lex orandi – lex credendi)