Proceedings of the International scientific and practical conference ―Frontiers of Global Knowledge‖ (March 13-15, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – Geneva, Switzerland, 2026. - 211 p.

156 [1]. Храм розглядається як подія зустрічі, у якій спільнота входить у реальність Божої присутності; відповідно архітектура постає носієм і співтворцем богословського сенсу [1; 4]. Такий підхід передбачає міждисциплінарний розгляд, що поєднує літургійне богослов‘я ( theologia prima ) [1; 2], тринітарну догматику як концептуальну «граматику» єдності та реляційності простору [3], символологію та геометрію сакрального як просторову мову традиції [5; 6], а також урахування соціокультурних трансформацій сакрального в сучасному міському середовищі. Вихідним положенням дослідження є розуміння Літургії як формотворчої матриці сакрального простору. У межах літургійного богослов‘я вона постає не лише як ритуальна дія, а як подія буття Церкви, що формує віру і структурує просторове середовище богослужіння ( lex orandi – lex credendi ) [1]. Запропонована у сучасній літургійній герменевтиці трирівнева модель – тексти, обряди та базові структури – дозволяє перекласти богослужбовий досвід у просторові категорії: ієрархію зон (притвор – нава – вівтар), процесійну логіку руху та вузли проголошення Слова і здійснення Євхаристії [1; 2]. Узагальнення літургійних засад формування сакрального простору та їхніх архітектурних відповідників подано у табл. 1.