Proceedings of the International scientific and practical conference ―Research Horizons in the Modern World‖ (March 27-29, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – Warsaw, Poland, 2026. - 135 p.

58 нелінійного стратегічного планування, де спроможність до відновлення функціональності стає базовим критерієм політичної легітимності держави. Ключові слова: національна стійкість, політична стабільність, сек’юритизація, стратегічна адаптивність, безпековий дискурс, інституційна трансформація. Сучасний безпековий ландшафт України зазнав фундаментальних змін, які спонукають переглянути традиційні підходи до функціонування державних і суспільних інститутів. Протягом десятиліть політичну стабільність розглядали як ключовий показник демократичного розвитку та відсутності внутрішніх потрясінь. Проте досвід чотирьох років протистояння повномасштабній агресії рф засвідчив, що в умовах екзистенційних загроз статична стабільність поступається місцем динамічній категорії – національній стійкості. Ця концептуальна зміна передбачає не лише здатність системи витримувати зовнішні шоки, а й її спроможність до швидкої трансформації, самовідновлення та збереження функціональності в критичних умовах. Питання адаптації політичної системи та пошуку нових механізмів управління в умовах війни перебуває у центрі уваги провідних українських науковців. Зокрема, у колективній монографії за редакцією О. Рафальського та О. Майбороди наголошується на необхідності оновлення інституційної основи політичної системи та встановлення нового балансу влади, що забезпечив би ефективне соціальне відродження [1]. Особливого значення набуває розвиток асиметричного арсеналу стримування та модернізація безпекового сектору, що детально обґрунтовано у працях В. Горбуліна [2]. Теоретичний фундамент національної стійкості як здатності системи досягати рівноваги без зміни своєї структури розкрито у дослідженнях Я. Лазебника [4]. Водночас Г. Ситник та співавтори акцентують увагу на правових аспектах управління стійкістю та необхідності координації дій суб’єктів гарантування безпеки під час врегулювання воєнно-політичних конфліктів [3]. Процеси «охоплення» безпековим чинником усіх сфер суспільного життя