Proceedings of the International scientific and practical conference ―Research Horizons in the Modern World‖ (March 27-29, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – Warsaw, Poland, 2026. - 135 p.

62 стратегії національної стійкості. Теоретико-методологічна ревізія категоріального апарату доводить, що в умовах граничної ентропії безпекового середовища традиційне розуміння стабільності як гомеостазу та консервації інституційних ієрархій втрачає свою функціональну цінність. Натомість концепт стійкості постає як здатність системи до адаптивної самореорганізації, де ключовим критерієм життєздатності є не жорсткість інституційного опору, а спроможність до відновлення функціональності при збереженні політичної суб’єктності в умовах екзистенційних шоків. Отже, обґрунтовано зміну стратегічного вектору, а саме від моделі чіткої фіксації статус-кво до моделі гнучкої функціональної спроможності держави. Дискурс-аналіз стратегічного планування протягом 2020-2026 років засвідчив тотальну сек’юритизацію державного порядку денного, де безпековий чинник трансформувався в інтегральну основу функціонування всіх сфер суспільного буття. Виявлений у ході дослідження інституційний розрив між декларативним визнанням стійкості та фрагментарністю нормативно-правового інструментарію її забезпечення вказує на переважання режиму реактивної адаптивності. Це актуалізує необхідність завершення інституціалізації національної системи стійкості як цілісного механізму, що має базуватися на превентивному стратегічному аналізі, а не лише на оперативному реагуванні. Емпірична верифікація української моделі стійкості, здійснена на основі соціологічних моніторингів НІСД та Центру Разумкова, дає можливість ідентифікувати її специфічний мережевий характер. Встановлено, що архітектура безпеки в Україні значною мірою тримається на безпрецедентному рівні суспільної консолідації та горизонтальної самоорганізації, що дає змогу соціуму виступати активним суб’єктом компенсації інституційних вразливостей. Зазначене дає підстави для теоретичного узагальнення про формування нової якості, яка у сучасних реаліях базується на спроможності держави забезпечувати функціональну неперервність існування нації. Перспективи подальших наукових розвідок вбачаються у дослідженні механізмів конвертації набутого досвіду адаптивності у довгострокові стратегії