Proceedings of the International scientific and practical conference ―Research Horizons in the Modern World‖ (March 27-29, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – Warsaw, Poland, 2026. - 135 p.

61 архітектуру життєдіяльності соціуму. Проте виявлено суттєвий інституційний розрив, тобто декларативне визнання стійкості як стратегічного пріоритету випереджає реальну розробку нормативно-правового інструментарію її імплементації. Це створює ситуацію «реактивної адаптивності», де політична система змушена трансформуватися безпосередньо в ході кризових ситуацій, що, з одного боку, демонструє її життєздатність, а з іншого – підкреслює дефіцит превентивних стратегічних планів та централізованої координації [6]. Емпірична верифікація зазначених трансформацій через аналіз вторинних даних соціологічних моніторингів 2020-2026 років уможливлює ідентифікацію специфічної української моделі стійкості, де головним фактором стабілізації виступає не стільки державний апарат, скільки високий рівень суспільної консолідації та цивільно-державного партнерства. Індекси довіри до інституцій та готовності соціуму до функціонування в екстремальних умовах, зафіксовані Національним інститутом стратегічних досліджень та Центром Разумкова, доводять, що стійкість політичної системи в Україні набула мережевого характеру. Суспільство інтегрувалося в безпековий контур як активний суб’єкт, що компенсує інституційні вразливості через механізми горизонтальної самоорганізації [5; 9]. Це дає можливість зробити висновок про формування нової якості політичної легітимності, яка сьогодні базується не на обіцянках економічного зростання, а на спроможності держави забезпечити функціональну неперервність умов існування нації в ситуації перманентної загрози. Резюмуючи, трансформація концепту стабільності в безпековому дискурсі України є логічним наслідком переходу від лінійного до нелінійного стратегічного планування. Політична система де-факто перейшла до режиму стратегічної адаптивності, де здатність до відновлення після шоків стає вищою цінністю, ніж утримання формальних атрибутів стабільності [1; 7]. Проведене дослідження дає змогу констатувати фундаментальну онтологічну трансформацію безпекового дискурсу України, що виражається у переході від статичної парадигми політичної стабільності до динамічної