Proceedings of the International scientific and practical conference ―Science and Global Development‖ (February 20-22, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – Barcelona, Spain, 2026. - 229 p.

101 приналежності одночасно до кількох просторів (українець -громадянин країни проживання - член націоналістичного руху). Сучасна методологічна перспектива (починаючи з 90-х років ХХ ст.) виокремлює транснаціональний підхід , який часто у поєднанні, наприклад, з мережевим застосовуються для вивчення української діаспори як активної складової транснаціональних процесів, який дозволяє подолати державні кордони та проаналізувати процеси в їх єдності. Це допомагає уникнути фрагментарності та розглядати українців за кордоном як частину транснаціонального поля, де постійно відбуваються взаємодії людей, ідей, економічних інструментів, політичних стратегій і культурних практик. Сучасний розвиток найважливіших сфер суспільного життя ґрунтується не на політичній уніфікації світової спільноти, а, навпаки, на подальших взаємних процесах локалізації та культурної транспортації етноментального простору спільнот у світ [14, с. 59]. Транснаціональний підхід допомагає проаналізувати особливості життя і комунікації українців закордоння та радянської/пострадянської України, навіть через «залізну завісу». Так, представники діаспори в США, Канаді, Великій Британії, ФРН, Австралії не лише дбали про збереження української культури, а й активно впливали на політику країн проживання щодо СРСР, формували її антирадянську та антикомуністичну спрямованість. Націоналістичні організації фінансували видавництво відповідних матеріалів, підтримували дисидентів, створювали альтернативні наративи української історії. Транснаціональні мережи забезпечували весь спектр взаємодій (політичні, економічні, релігійні, культурні, особисті): відбувався транзит літературних та політико-ідеологічних творів, виданих за кордоном; здійснювалася підтримка націоналістичного підпілля УРСР; Світовий Конгрес Українців лобіював інтереси українства в міжнародних організаціях, супроводжувалися особисті потреби комунікації та ін. Отже, дослідження української діаспори другої половини ХХ ст. передбачає застосування широкого методологічного інструментарію, який