Proceedings of the International scientific and practical conference ―Modern Science and Education‖ (January 5-7, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – Liverpool, United Kingdom, 2026. – 174 p.

6 Прибережні зони в сучасній теорії містобудування визначаються як складні еко-соціо-економічні системи, що виступають буферним простором взаємодії урбанізованого середовища та водної акваторії, вимагаючи особливого режиму планування та управління. Специфіка цих територій полягає в їхній дуалістичній природі: з одного боку, вони є найбільш цінним природно-ландшафтним та рекреаційним ресурсом міста, а з іншого — зоною підвищених екологічних ризиків [8] та інженерно-геологічних обмежень, таких як підтоплення, абразія берегів та зсувні процеси. Історично підхід до регулювання цих територій зазнав докорінних змін: від суто утилітарного використання берегів як транспортно-промислових вузлів до сучасної парадигми сталого розвитку, де пріоритетом стає екологічна ревіталізація та забезпечення вільного громадського доступу до води [7]. У вітчизняній практиці містобудівне регулювання прибережних територій базується на жорсткій нормативно-правовій регламентації [3], основним інструментом якої є встановлення прибережних захисних смуг (ПЗС) та водоохоронних зон з обмеженим режимом господарської діяльності. Це регулювання спрямоване на запобігання забрудненню водних об'єктів, збереження біорізноманіття та захист берегової лінії від хаотичної забудови. Проте в умовах інтенсивної урбанізації виникає необхідність переходу від суто заборонних заходів до комплексного просторового планування, яке розглядає прибережну зону не як бар'єр, а як інтегральний елемент «синьо-зеленої інфраструктури» міста [10]. Ефективне регулювання повинно балансувати між інвестиційною привабливістю територій для девелопменту та необхідністю збереження суспільного блага, забезпечуючи формування багатофункціональних просторів, що поєднують житлову, рекреаційну та екологічну функції без шкоди для природного середовища [5]. Теоретичні основи сучасної урбаністики щодо формування прибережних територій базуються на зміні глобальної парадигми: переходу від індустріально-утилітарного використання водних ресурсів до концепції «повернення річок місту», де набережні розглядаються як головні громадські