Рогожа, В. На зламі імперій : роман у трьох книгах. Кн. 1 : «Не віддаймо Україну нікому!» / В. Рогожа. – Київ : Саміт-книга, 2019. – 476 с.

Від автора 12 З 1863 року мова цілого народу, що налічував понад двадцять мільйонів чоловік, була заборонена, школи з українською мовою викладання закриті. Так ми і стали «браттями навіки»… Щодо мови, Володимир Винниченко в 1928 році в листі до російського пролетарського письменника Максима Горького написав: «І глум який: сама Російська Академія Наук визнала, що українська мова – це не «нарєчіє» руської мови, а самостійна слов’янська мова, а український народ є самостійним слов’янським народом. Академія Наук, громадянине Горький!..». Однак ще й тепер, у ХХІ столітті московські «фахівці» продовжують розповідати старі байки, вигадані «мудрою» Катериною. Таким чином ми й побраталися та стали одним народом, про що тепер щоденно нагадують із Москви. Та «кляті хохли», як нас відтоді стали називати в Москві, не зрозуміли і не оцінили «братской любви» і не хотіли «обмосковлюватися», а «продовжували дивитися в ліс». Спочатку в місцях, де вони проживали, з’явилися націоналістичні гуртки, потім таємні організації. Вони займалися просвітницькою діяльністю, розповідали народу про його правдиву історію. А вже у 60–90-ті роки ХІХ сторіччя національний рух набуває форм народництва. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття починають виникати політичні партії, які беруть участь у парламентській діяльності в державах, де на той час проживали нащадки Київської Русі, українці. Ці партії починають формування політичних доктрин українського націоналізму. Про це вичерпно написано в сучасному підручнику з історії Володимира Литвина «Історія України». Хто захоче, може знайти там відомості й про перші підручники із сучасної української мови. «Малих отих рабів німих я возвеличу знову, я на сторожі біля них поставлю слово!» – сказав Великий Кобзар, і розпочав будити Наддніпрянську Україну. Київські громадівці в 1857–1860 роках