Рогожа, В. На зламі імперій : роман у трьох книгах. Кн. 1 : «Не віддаймо Україну нікому!» / В. Рогожа. – Київ : Саміт-книга, 2019. – 476 с.

25 На зламі імперій «Не віддаймо Україну нікому!» глибинки Росії, а за ним розташувалося село Спартак, засноване німецькими колоністами. Минули десятиріччя, тож і не було вже між ними великої різниці. Хоч кожен говорив своєю мовою, але розуміли одне одного і постійно спілкувалися. Євреї, німці й росіяни хоч і вчилися у власних школах, у побуті говорили українською. То вже пани та начальство, якого було зовсім мало, говорило російською мовою, і то частіше в «присутствии», а в побуті теж спілкувалися звичною українською. Та закономірність визначалася тим, що українців, чи як їх офіційно називали, «малоросів», тут проживала більшість. Лише сільські хлопчаки, змалечку залучені до тяжкої сільської праці, все ж знаходили час згадати, що вони козацького роду і помірятися силами, чиї козаки міцніші. До того ж це відбувалося постійно серед розбишак різного віку. Найменші (чотирирічного-семирічного віку) пасли гусей. Ганяли їх до річки Висуні, слідкували, щоб вони далеко не запливали, а на обід та вечір приганяли додому. На березі річки й затівалися бійки. Причини були різні. А билися чи поодинці, чи «вулиця на вулицю», чи «село на село». У бійках були і правила. Билися голіруч до першої «червоної юшки», тих, хто падав на землю, не били: «Лежачого не б’ють!» А вже потім, із заюшеними червоними носами чи синцями під очима, усі разом сідали колом та й розповідали одне одному оповідки, які чули від дідусів чи бабусь. Деколи, наслухавшись оповідок про козаків, «браталися» за звичаєм запорозьких козаків. Інколи до них приходили старі діди, спираючись на «ціпка». Вони, маючи купу років тяжкої праці, уже не могли працювати в полі. Тому були першими вчителями для хлопчаків. Оскільки не всім хлопчиськам вдавалося вчитися у школі, то для декого і єдиними. Часом, за розмовами, не вчувалися, як гуси запливали на