Руссова, В. М. Українсько-грецькі студії Аркасів [Електронний ресурс] / В. М. Руссова // Dialog der Sprachen – Dialog der Kulturen. Die Ukraine aus globaler Sicht = Діалог мов – діалог культур. Україна і світ : VII Міжнар. наук. Інтернет-конф. з україністики. – München, 2016. – С. 472–478. // Open Access LMU. – Режим доступу: https://epub.ub.uni-muenchen.de/41248/1/slawistik_virtuelle-konferenz_2016_WEB.pdf, вільний (дата звернення: 31.01.2022). – Назва з екрана.

477 Історик оцінює вплив тубільного населення на культуру греків Ольвії, зазначаючи, що майстри - греки дедалі більше пристосовувалися до смаків місцевих замовників, що позначилося на втрачанні античної традиції естетизму: крок за кроком вони варваризувалися (Аркас 1969, 137). Розділ “Здобуття Ольбії гетами (Туманне марево минувшини)” нагадує історичну новелу. Особливо ліричним є початок, де Аркас згадує свої дитячі захоплення Ольвією і подорож до неї. Наприклад: “І щоразу, як я побачив попереду високу могилу Зевса, якесь беззвісне, благовійне почуття обхоплювало мене, ніби я наближався до великої святині”. І наприкінці підсумовує, що були для Ольвії і щасливі часи – мирні та воєнні. І до гетів Ольвія перед усіма нападниками вистояла. У викладі оповіді очікування нападу гетів і сам напад позначені Гомеровою традицією та впливом українських дум, літописного оповідання про похід Ігоря проти половців із “Київського літопису”, “Слова про похід князя Ігоря проти половців”. Так само в оповіді про готів автор апелює до тексту “Слова…”, де, на думку вченого, є відголосок війни росів - антів із готським королем Вінітаром 386 року, що завершилася смертю дулібського князя Божа (Аркас 1969, 235– 287). Оповідаючи про недостовірність історичних праць Йордана, Аркас зачіпає питання назви й самоназви готів, не оминаючи аналогій із називанням русичів візантійцями: “Те ж, що чужинці, зокрема греки, називали їх за старою традицією скитами, – справи не міняє. Не забуваймо, що і русинів Київської держави візантійці часто називали скитами, що греки й досі називають французів галлами, що французи й німці ще у ХVІІІ ст. називали нас скитами” (Аркас 1969, 289). Підтримуючи гіпотезу про дунайське походження слов’янських народів, автор звертається до фольклору, у якому часто подибується назва Дунай – “частіше навіть як Дніпро”. Також наводить уривки з дружинних лицарських коляд та “Слова про похід князя Ігоря проти половців”. Загалом етноніміка є непевною, бо відбувалися міграційні процеси, збірна назва місцевих народів передавалася греками, римлянами й арабами із значними похибками, часто “калічилася до непізнанності” (Аркас 1969, 298). Історик підкреслює, що ця недбалість передалася і Середньовіччю, і нашому часу. Ми ж, українці, поставали перед чужинцями як скити, сармати, черкеси тощо. Порушує Аркас і питання про присвоєння московитами нашої назви Русь, про появу “руських” – себто тих, ким володіє Київська Русь. Водночас як ода безперервності історії нашого народу звучить його оповідь про українців – дітей “гнізда русинів, нащадків антів” (Аркас 1969, 310). Отже, батько і син (онук) Аркаси у своїй творчості – історичній та поетичній – доклали чималих сил, щоб створити (спираючись на своє походження, освіту, інтелектуальні здібності) духовні пам’ятки греко - українських культурних зв’язків. У їхній творчості підтвердилася важлива гуманістична істина, що бути справжнім інтернаціоналістом можна лише на основі любові до свого народу, інтересу до історії своїх предків. Маючи у своєму роду не лише грецьке, а й українське коріння, вони стали визначними діячами української культури. Їхнє духовне подвижництво вплинуло й на нові покоління українців. Сьогодні праця М. Аркаса (дідуся) “Історія України - Русі” є популярним історичним джерелом,