Мітрясова О. ХРОНІКИ СПРАГИ: ДОКУМЕНТУВАННЯ ВИКЛИКІВ ТА РІШЕНЬ ВОДНОЇ БЕЗПЕКИ МІСТА МИКОЛАЄВА: Монографія. Миколаїв: ЧНУ імені Петра Могили, 2026, 124 стp.

ХРОНІКИ СПРАГИ: ДОКУМЕНТУВАННЯ ВИКЛИКІВ ТА РІШЕНЬ ВОДНОЇ БЕЗПЕКИ МІСТА МИКОЛАЄВА Руїни та відродження після Другої світової війни Березень 1944 року став для Миколаєва часом визволення, але водночас і часом гірких підрахунків. Відступаючи, окупанти намагалися залишити місто «мертвим»: 16 колодязів було підірвано, насосне обладнання знищено, а гордість міста — Шуховська вежа — лежала поваленою в руїнах. Насосна станція другого підйому фактично припинила існування. Місто знову, як і півтора століття тому, опинилося перед обличчям спраги. Проте історія Миколаєва — це історія людей, які не вміють здаватися. Під керівництвом талановитого організатора І.Й. Грінберга розпочалося, справді, народне будівництво. Роботи велися цілодобово. Неймовірно, але упродовж одного лише 1944 року всі колодязі були розчищені та відновлені, а славетна башта Шухова знову піднялася над містом, символізуючи перемогу життя над руйнуванням. Миколаїв оживав. Відновлення водопроводу стало тим фундаментом, на якому почалася відбудова заводів, підприємств, житлових кварталів. Однак цей досвід воєнних руйнувань став суворим попередженням на майбутнє: локальні підземні джерела, попри свою цінність, були занадто вразливими для великого міста, що прагнуло розвитку. Верхньоінгулецька система та Жовтневе водосховище Післявоєнне відродження Миколаєва супроводжувалося бурхливим промисловим ростом, який вимагав ресурсів зовсім іншого порядку. Підземні джерела, що століттями рятували місто, більше не могли задовольнити апетити суднобудівного гіганта. Почалася ера розвідки та підкорення річкових артерій. У період з 1949 по 1953 роки розгорнулося будівництво стратегічно важливого об’єкта — Верхньоінгулецького водопроводу в селищі Жовтневе. Це була перша спроба масштабно використати ресурс річки Інгулець. Результати були вражаючими. Якщо в 1950 році система видавала 6 000 м³ води на добу, то вже за рік її потужність зросла майже вдвічі — до 10 000 м³. Проте, справжнім інженерним серцем цієї системи стало Жовтневе водосховище. Маючи корисну ємність у 26,8 млн м³, воно стало стратегічним резервуаром міста. Вода до нього подолала довгий шлях. Потужні насосні станції забирали її з річки Інгулець у районі Снігурівки та транспортували до Миколаєва. На початок 1960 року місто вже отримувало 60 тис. м³ води на добу, дві третини з яких забезпечувала саме Верхньоінгулецька система, назавжди відсунувши підземні джерела на другий план. 23