Мітрясова О. ХРОНІКИ СПРАГИ: ДОКУМЕНТУВАННЯ ВИКЛИКІВ ТА РІШЕНЬ ВОДНОЇ БЕЗПЕКИ МІСТА МИКОЛАЄВА: Монографія. Миколаїв: ЧНУ імені Петра Могили, 2026, 124 стp.

ХРОНІКИ СПРАГИ: ДОКУМЕНТУВАННЯ ВИКЛИКІВ ТА РІШЕНЬ ВОДНОЇ БЕЗПЕКИ МІСТА МИКОЛАЄВА Особлива цінність трамвайних маршрутів полягала в їхній здатності проникати у віддалені райони, де приватний сектор розкинувся на кілометри. Трамвай ставав точкою збору для всієї вулиці. Люди дізнавалися графік «водного рейсу» з вуст у вуста або через районні чати. Зупинка перетворювалася на мікрокосмос воєнного побуту. Як тільки вагон зупинявся і водій відчиняв двері, звідти виводили шланги. Черга, що складалася переважно з літніх людей, мовчки і дисципліновано підходила до кранів. Тут не було штовханини — була спільна біда, яка навчила людей цінувати кожну хвилину праці комунальників. Водій муніципального транспорту Миколаєва — це не просто працівник депо. Це людина, яка несла відповідальність за те, щоб у тисяч людей був шанс приготувати обід чи помити руки. Комунальний транспорт став зв’язком між великими станціями очищення води, що почали з’являтися в місті, та кінцевим споживачем у спальному районі. Це була перемога логістики над хаосом. Муніципальний транспорт доїжджав туди, де не було колій, закриваючи потреби «сірих зон» міської інфраструктури. Для багатьох миколаївців вигляд тролейбуса, що везе воду, став символом того, що місто живе, що органи влади не самоусунулися, а шукають вихід навіть у безвихідній ситуації. Це був приклад того, як цивільна інфраструктура може бути мобілізована для гуманітарних цілей швидше і ефективніше за будь-які міжнародні місії. Миколаївський досвід використання електротранспорту як водовозу — унікальний. Він про винахідливість відчаю і про те, як старі радянські рейки та мідні дроти раптом стали частиною системи, що рятує від зневоднення. Це була щоденна рутина: набрати воду, виїхати на лінію, роздати, повернутися, знову набрати. І так — під обстрілами, у спеку та холод, доки в місті не з’явилися перші стаціонарні точки зворотної фільтрації. Цей період увійде в історію як час, коли громадський транспорт Миколаєва остаточно перестав бути просто бізнесом чи послугою, а став частиною міста-фортеці, яка відмовилася здаватися на милість ворога і спраги. Волонтерський фронт "Вода для Миколаєва" стала справою сусідніх областей України. Вже у квітні почалася безпрецедентна логістична операція. З Одеси, Кропивницького, Дніпра та інших міст потягнулися каравани фур і водовозів. Волонтери везли питну воду у пляшках, великі цистерни ставили на залізничні платформи (рис. 1.23). Окремою сторінкою історії став "водний десант" з Одеси — сусіднього міста, яке першим «підставило плече». Одеські водовози стали звичним явищем на миколаївських вулицях. Організація роздачі води вимагала чіткості: створювалися онлайн-карти точок видачі, волонтери координували черги, щоб уникнути тисняви та конфліктів. Міжнародні організації, такі як Червоний Хрест та UNICEF, почали встановлювати великі баки для води ("куби") у спальних районах, які наповнювалися щодня. 36