Proceedings of the International scientific and practical conference ― Cambridge Science and Education Conference‖ (February 23-25, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – Cambridge, United Kingdom, 2026. - 289 p.

221 Аристотель розглядав страх у сфері чесноти мужності, наголошуючи на необхідності розумного ставлення до загроз як умови етичної поведінки [1]. У філософських традиціях Давнього Китаю та Індії страх також осмислювався як складова духовного досвіду людини, пов‘язана з внутрішньою дисгармонією, залежністю від пристрастей і незнанням істини. Таким чином, уже в давніх культурних системах він інтерпретувався не лише як індивідуальне емоційне переживання, а як феномен, що має соціальний, моральний і світоглядний вимір. Окремий напрям осмислення страху сформувався у політичній філософії. У трактаті Державець Нікколо Макіавеллі обґрунтовував доцільність використання страху як інструменту державного управління, зазначаючи, що за неможливості поєднати любов і страх правителю надійніше спиратися саме на страх. Такий підхід відображає історичну практику інструменталізації страху як засобу впливу на масову свідомість і поведінку підданих [6]. Своєрідним символом сакралізованої влади, що викликала трепет і підкреслювала могутність правителя, можуть слугувати монументальні споруди Стародавнього Єгипту – піраміди та Великий Сфінкс. Їхній масштаб і велич виконували не лише культову чи меморіальну функцію, а й формували психологічний ефект підкорення та благоговіння. У цьому контексті страх постає не лише як індивідуальна емоція, а як соціально детермінований механізм регуляції поведінки та підтримання владних структур. Осмислення онтологічних підвалин феномена страху, його первинного місця в структурі людського єства та свідомості значною мірою належить до площини метафізики. Вона перебуває на межі релігійного світосприйняття й містично-екзистенційного переживання таємниці походження людини, сенсу її буття, духовних пошуків і сподівань. У такому вимірі страх постає не лише як емоційний стан, а як глибинний спосіб ставлення людини до власної скінченності та трансцендентної невизначеності. З утвердженням у західноєвропейській цивілізації просвітницької парадигми мислення, орієнтованої на раціональне пояснення явищ дійсності,