Proceedings of the International scientific and practical conference ― Cambridge Science and Education Conference‖ (February 23-25, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – Cambridge, United Kingdom, 2026. - 289 p.

222 метафізичний вимір страху поступово відходить на другий план. Філософські дослідження цього феномена дедалі більше спиралися на природничо-наукову та раціоналістичну методологію, що розглядалася як шлях до прогресу й ―звільнення‖ людини від ірраціональних переживань. У межах такої науково- методологічної позиції, особливо в умовах кризи традиційного релігійного світогляду, релігійно-містичне тлумачення страху часто оцінювалося як недостатньо обґрунтоване або спекулятивне. Водночас у релігійно-філософській традиції, передусім у християнстві, страх здебільшого інтерпретувався в нормативно-етичному ключі – як наслідок гріховності людини або як прояв її віддаленості від божественної благодаті. У цьому напрямку він протиставлявся любові як абсолютній духовній цінності, що має божественне походження. Подібне канонічне трактування, хоча й надавало страху морально-релігійного змісту, водночас обмежувало можливості його глибинного трансцендентного аналізу. Упродовж тривалого історичного періоду феномен страху опинявся між двома полюсами інтерпретації – раціоналістичним і теологічним, що зумовлювало певну однобічність його осмислення. Лише подальший розвиток філософської та психологічної думки відкрив можливості для розгляду страху як самостійного метафізичного та екзистенційного феномена, що потребує комплексного міждисциплінарного аналізу [8; 10]. З античних часів філософська думка акумулювала значний масив ідей, гіпотез і концепцій щодо природи страху. Проте лише окремі мислителі намагалися цілеспрямовано дослідити його онтологічний статус та роль у становленні чуттєво-свідомого буття людини, а також окреслити його соціокультурне й аксіологічне значення в генезі цивілізації. До таких філософів належать, зокрема, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, Сьорен К‘єркегор, Мартін Гайдеггер та Зигмунд Фрейд. У філософії Гегеля страх постає як момент самосвідомості в діалектиці панування і підкорення; у К‘єркегора – як екзистенційне переживання свободи та можливості; у Гайдеггера – як фундаментальний настрій, що відкриває