Proceedings of the International scientific and practical conference ―Oxford 2026: Science and Education Today‖ (March 9-11, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. - Oxford, United Kingdom, 2026. - 239 p.

207 У вітчизняних дослідженнях професійне вигорання здебільшого трактується як наслідок тривалого стресового впливу. Так, Н. Матейко визначає його як реакцію психіки й організму на довготривалі стреси середньої інтенсивності, зумовлені професійною діяльністю, унаслідок яких поступово виснажуються психологічні ресурси особистості [2, с. 215]. Отже, сучасні наукові підходи розглядають професійне вигорання як результат накопичення хронічного професійного стресу, що спричиняє зниження психічної стійкості, емоційної включеності та результативності діяльності спеціаліста. З огляду на окреслені теоретичні положення доцільно детальніше зосередитися на специфіці прояву цього феномена у діяльності психологів закладів вищої освіти, адже саме особливості їх професійного середовища та функціональних обов‘язків істотно впливають на механізми формування й перебігу професійного вигорання. Як підкреслює З. Спринська, чинники виникнення вигорання мають комплексний характер і зумовлені як змістом професійної діяльності, так і контекстом її реалізації [3]. До найтиповіших детермінант дослідниця відносить постійну необхідність емпатійного включення у переживання клієнтів, що часто мають травматичний характер; високий рівень відповідальності за психологічний стан інших людей; поєднання різнорідних професійних функцій – консультування, діагностики, групової роботи, ведення документації; накопичення емоційної втоми внаслідок тривалої взаємодії з особами у кризових станах; дефіцит підтримки для самого фахівця; а також вплив власних внутрішніх суперечностей і особистісних труднощів, які відображаються на професійному самопочутті [3, с. 142]. Психологи закладів освіти перебувають у зоні додаткового ризику через специфічні організаційні умови професійної діяльності. Підвищене психоемоційне навантаження формується під впливом значної кількості функціональних обов‘язків, обмежених часових ресурсів, недостатньо чітко визначених професійних ролей та браку можливостей для систематичної супервізійної підтримки [1]. За таких умов фахівець змушений постійно працювати в режимі підвищеної відповідальності та швидкого реагування на