Proceedings of the International scientific and practical conference ―Science at the Frontier of Civilizations‖ (March 16-18, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – Helsinki, Finland, 2026. - 145 p.

120 помітити проявлення чужої через розпізнавання символів. Людина переживає унікальний досвід у межах власної культури, і основоположним моментом тут є доля як феномен виключно життя, а не штучної каузальності. Фаустівська душа — це наша Західна культура, адже самі її представники прагнуть до постійного виходу за свої власні межі. Фаустіанець усвідомив безмежність світу, але тим самим він зрозумів, що самотній у ньому. Набувається справжній «світовий страх, як чисто людський страх перед смертю». [7, 166 с.] Першим, найбільш очевидним символом є спосіб виходу за свою локальність. Вікінги були ведучими носіями фаустівської душі. Вже у зачатках нашої культури можна простежити прагнення вийти за межі локального ойкосу. Останній у свій час був фундаментально важливим для аполлонічної душі. Символом ж фаустівської є безмірна просторовість, де «відчувається безмежна самота» [7, 186 с.]; основним місцем стає Валгалла, а не Олімп. Ми усвідомлюємо світову безкінечність і все одно пробуємо її побороти. Ясперс це назвав спробою вийти за трансцендентність, яка характерна будь-якій людині в силу її обмеженості як живої істоти: «Якщо людина вважає, що може охопити поглядом ціле і відмовляється переслідувати конкретні, доступні їй у світі мети, вона хіба що перетворює себе на бога — втрачає своє ставлення до трансцендентності.» [9, 232] Та фаустіанець все одно пробує покинути межі свого обитовательства, як і виходити за межі часової обмеженості. Валгалла є «ніде», так само, як і кінець простору знаходиться «ніде». Шпенглер констатує нашу «закинутість у світ» як характерну рису виключно фаустівської душі. Інші ж або визнаються локальністю як «тут» і «зараз» (аполлонічна), або як простір обмеженого consensusʼу спільноти (магічна). Сам же Фауст Ґете бачить і усвідомлює безмежість і тим самим розуміє цілковиту відкритість себе, впадаючи у безмірний, як і світ, смуток: