Proceedings of the International scientific and practical conference ―British Ukrainian Academic Congress‖ (March 20-22, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. - Liverpool, United Kingdom, 2026. - 183 p.

61 Отже, кожна з означених міфем є носієм слова, хоча і не всі його автором (як у випадку з Піфією, яка є лише виконавцем «слова» Аполлона), але водночас моделлю істини, де Піфія – це герметична й інституційна істина ( oracular speech ), Кассандра – істина неприйнятна і трагічна ( tragic truth ), тоді як Сивілла символізує руйнівну екстатичну істину. Літературно-філософське обґрунтування перших двох типів – Піфії і Кассандри – запропонував Плутарх у діалозі «Чому Піфія не говорить віршами», окресливши, по суті, концепцію оракула. Насамперед автор озвучує позицію античності до слова взагалі, вдаючись до загальнозрозумілої метафори: вживання слова подібне до зміни курсу монети, яка в різний час має різну вартість , вживаність і поширення (курсив наш) [3]. І якщо раніше сакральне слово оформлювали гекзаметром, то сучасні авторові піфії розмовляють прозою. Плутарх пояснює, що Піфія не є автором, а лише провідником божественного голосу. Тому її мова «темна» через людський інструмент, яким інтерпретується божественне слово. Звідси висновки: бог Аполлон лише надихає оракул, але форма вислову залежить від неї, тож пророче слово є поєднанням божественного імпульсу і людського висловлювання. А відтак авторитетність (цінність) слова не залежить від його ясності і зрозумілості, оскільки божественне слово завжди інтерпретується мовцем (піфією), тому може бути і двозначним, і незрозумілим. У цьому і полягає парадокс мовленого, яке не належить цілком ні богові, ні людині: «The prophetic faculty is not wholly divine nor wholly human, but something shared between both» [4]. Ця позиція Плутарха перегукується з Гераклітовою думкою про те, що бог не говорить прямо, а подає знаки і натяки через пророчий голос: «The lord whose oracle is at Delphi neither speaks nor conceals, but gives a sign» [3]. У фрагменті про дельфійський оракул Геракліт окреслює природу оракулярного слова як знаку. У цьому сенсі слово Піфії постає як протилежність пророчому слову Кассандри, яке вимовляється прямо. Антиномія базується на протиставленні форми і змісту: слова Піфії не солодкі, але правильні, а проблема сучасників у тому, що саме солодкі речі вони вважають правильними.