Proceedings of the International scientific and practical conference ― Modern Research And Education‖ (February 16-18, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – Warsaw, Poland, 2026. - 247 p.

98 Поетичний експеримент доводить: слово Сковороди витримує випробування часом, його ідеї перегукуються з думками далеких нащадків. І ця світоглядна близькість Івана Драча й Григорія Сковороди зумовлює непідробну щирість, особистісність поезії «Молитва сліз Григорія Варсави Сковороди». Твір пройнятий невимовним болем, він звучить пристрасним зверненням до вищої сили, проханням людини, яка усвідомлює неможливість очищення всього світу силою своєї душі : «Сліз мені он як бракує» і у своєму розчаруванні шукає втіхи: Дай мені вод цих у душу, Хай я цю муку розрушу, Тугу розтрощу - Сліз в тебе прошу, Втіш мене, отче![9,228]. У поезії «Час» виразно простежується сковородинівська ідея цінування кожної миті як можливості для самореалізації. Заклик до активної дії та усвідомленого буття перегукується з концепцією «сродної праці»: кожна особистість має бути суспільно корисною, а життя — наповненим сенсом. Автор, слідом за мислителем, застерігає проти духовної бездіяльності, яка робить людську долю безслідною та «недійсною»: Любий друже, мить наспіла, Байдики облиш ураз І сю ж мить берись до діла: Плине час, і зрине час![9,230]. Останнім акордом циклу є вірш «Сердечна печера Григорія Варсави Сковороди» – надривна молитва, крик душі, в якому утверджується «самовартісність особистості, її безцінна неповторність»[10,58].