Proceedings of the International scientific and practical conference ―Science, Technology and Culture: Interdisciplinary Dialogue and New Paradigms‖ (December 1-3, 2025) / Publisher website: www.naukainfo.com. – Astana, Kazakhstan, 2025. – 62 p.

48 показники ЕГ-2 (p < 0,01) за всіма компонентами; показники ЕГ-2, у свою чергу, статистично значимо вищі за показники контролю (p < 0,05). Кореляційний аналіз продемонстрував сильний позитивний зв'язок між емоційним виснаженням та деперсоналізацією (r = 0,72, p < 0,001), що підтверджує їх послідовну динаміку у розвитку синдрому [1, с. 103–111]. Натомість зв'язок між деперсоналізацією та редукцією досягнень виявився також позитивним, але менш інтенсивним (r = 0,48, p < 0,01). Таким чином, отримані дані кількісно підтверджують поступове й послідовне зростання вираженості синдрому вигорання від його відсутності (ЕГ-3) через перехідну стадію (ЕГ-2) до повного розвитку клініко-психологічної картини (ЕГ-1). Ці результати виправдовують валідність критеріальної основи розподілу вибірки та підтверджують моделю трифакторної структури вигорання, запропоновану Маслач та Джексон [1, с. 103–111]. Клініко-психологічна інтерпретація: Отримані результати дозволяють виділити якісно специфічні психологічні профілі для кожної з трьох груп дослідження. Група ЕГ-1 (волонтери з повним синдромом вигорання). У цій групі спостерігається найбільш виражене емоційне виснаження — комплекс характеризується хронічною втомою, інтенсивним відчуттям спустошеності, фізичним та психічним перевантаженням від волонтерської роботи . Волонтери цієї групи часто повідомляють про усім відомі симптоми: сонливість, розсіяність, забивчивість, зниження концентрації уваги та скарги на головні болі. Їхня емоційна регуляція знаходиться в критичному стані. Паралельно з цим спостерігається різке підвищення рівня деперсоналізації — емоційної відстороненості, черствості та цинічного ставлення до підопічних, колег та самої волонтерської діяльності. Волонтери ЕГ-1 часто демонструють захисний механізм «холоднокровності» та розглядають людей, яким вони допомагають, як абстрактні об'єкти, а не як унікальні особистості з потребами та почуттями. Це веде до якісного погіршення взаємодії та знижує ефективність надання допомоги [1, с. 103–111].