Proceedings of the International scientific and practical conference ―Modern Science and Education‖ (January 5-7, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – Liverpool, United Kingdom, 2026. – 174 p.

171 змінювати динаміку взаємодії, спонукаючи її до адаптації. Обидві стратегії є психологічно значущими й сприяють розвитку різних аспектів емоційної компетентності. Реципрокна імітація у взаємодії дорослого та дитини дошкільного віку не є нейтральним або універсальним процесом, оскільки її реалізація значною мірою залежить від психологічних характеристик суб’єктів взаємодії, зокрема від гендеру дорослого. Материнська й батьківська моделі взаємодії формуються під впливом як індивідуально-психологічних особливостей, так і соціокультурних уявлень про гендерні ролі, що відображається у специфіці ініціації, підтримки та завершення імітаційних актів. У взаємодії матері з дитиною реципрокна імітація часто має характер емоційно насиченого, підтримувального процесу, спрямованого на встановлення й утримання емоційного контакту. Матері, як правило, швидше реагують на ініціативи дитини, частіше підлаштовуються під її темп і стан, а також демонструють більшу схильність до точного віддзеркалення міміки, інтонацій і жестів. Така форма імітаційної взаємодії сприяє формуванню у дитини відчуття прийняття та психологічної значущості власних дій, що є важливим чинником розвитку емоційної безпеки й базової довіри [4]. Батьківська реципрокна імітація, навпаки, нерідко характеризується більшою варіативністю та елементами ігрової провокації. Батьки можуть свідомо змінювати або трансформувати дії дитини, доповнювати їх новими елементами, що стимулює її пізнавальну активність і гнучкість поведінки. У цьому випадку імітація виконує не лише функцію емоційного віддзеркалення, а й роль засобу розвитку самостійності, ініціативності та здатності до адаптації в умовах змінної взаємодії [2]. Гендерні відмінності у реципрокній імітації проявляються також у способах регуляції емоційного стану дитини. Матері частіше використовують імітацію як інструмент співрегуляції, намагаючись стабілізувати емоційний стан дитини шляхом синхронізації власних реакцій з її переживаннями. Батьки ж частіше залучають імітацію до процесу поступового переходу від