Proceedings of the International scientific and practical conference “Science in the Modern World” (January 19-21, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. - Cambridge, United Kingdom, 2026. - 203 p.

119 тривалого насильства людина та спільнота опиняються під тиском не лише фізичних ризиків, але й ризиків антропологічного характеру: розпаду смислових орієнтирів, дегуманізації, моральної втоми, звуження горизонтів відповідальності, послаблення довіри й солідарності [1; 7]. Відтак вітальність у воєнному контексті не може тлумачитися як абстрактний «життєвий тонус» або суто психофізіологічна витривалість; вона постає як здатність суб’єкта й колективу зберігати цілісність, гідність і дієздатність, здійснюючи вибір на користь життя всупереч логіці страху, насильства, розчарування та соціальної фрагментації [5]. Вітальність у цьому сенсі є не лише станом, а й формою життєвої позиції - здатністю тримати «бік життя» як нормативну та ціннісну рамку дії [3]. Концептуально це зближує аналіз вітальності з проблематикою морального самовизначення та смислової відповідальності. Пограничність у вітально-кризових ситуаціях не лише загострює питання індивідуального виживання, а й безпосередньо впливає на рівень суспільної стійкості та національної безпеки, оскільки масова втрата суб’єктності, довіри та солідарності перетворюється на фактор внутрішньої дестабілізації [6; 9]. У цьому контексті вітальність доцільно розглядати як багатовимірний антропологічний феномен, де психофізіологічні ресурси адаптації невіддільні від морально-ціннісного ядра, яке визначає здатність чинити опір антивітальним впливам: нормалізації насильства, моральній байдужості, виправданню дегуманізації, прийняттю ролі «об’єкта обставин» [4; 7]. Тобто йдеться про те, що вітальність і життєстійкість у воєнному часі мають внутрішню етико-антропологічну архітектуру, без якої будь-яка «психологічна витривалість» ризикує перейти у моральну втому, цинізм або соціальну апатію [1]. Екзистенційна традиція підкреслює, що навіть за умов радикального обмеження зовнішніх можливостей вирішальним залишається внутрішній простір вибору, який визначає, чи зберігає людина людяність, гідність і смислову орієнтацію [1; 3]. У цьому сенсі морально-етичний вимір перестає