Proceedings of the International scientific and practical conference ―Oxford International Science Forum‖ (February 6-8, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. - Oxford, United Kingdom, 2026. - 245 p.

141 афоризм Френсіса Бекона з праці «Meditationes Sacrae» – «Знання саме по собі сила» сьогодні актуальний, як ніколи. Зростання ролі знання (а ще більшою мірою – методів його отримання) в житті суспільства неминуче повинно супроводжуватися посиленням пізнання методології педагогічних досліджень [1]. Генезис феномена наукового пізнання педагогіки охоплює етапи від класичної дидактики (Я. Коменський), гуманістичної та соціальної концепції (Г. Песталоцці, П. Наторп) до сучасної методології педагогічної науки. В українському науковому дискурсі освіту як форму соціокультурного пізнання розглядав В. Кремень; логіку педагогічних досліджень, структуру наукового педагогічного пізнання аналізував С. Гончаренко; гуманістичну парадигму пізнання в педагогіці досліджував І. Зязюн; дидактичні моделі як форми наукового пізнання освітньої реальності вивчав О. Савченко; критерії науковості в педагогіці розробляла В. Лозова. Сучасний стан науки є результатом тривалої еволюції людини. Дослідницька складова пізнання обумовила становлення та розвиток науки, в якому можна виділити етапи: донауковий (доісторичний, античний, середньовічний, епоха Відродження) і власне науковий (класичний XVII – XIX ст., некласичний – перша половина XX ст., постнекласичний – друга половина XX ст.). Наука стає самостійною формою пізнання лише у XVII ст. за доби Нового часу, що пов’язане з експериментальною діяльністю, дослідженням. У донауковому періоді об’єктом пізнання був цілісний космос, природа, людина, які вивчалися шляхом чуттєвого споглядання. Одним із різновидів людської діяльності є пізнання , котре визначається як процес осягнення людиною світу, здійснюється на чуттєвому, емпіричному (від давньогрец. ếµπếịṗịα – досвід) рівнях, а узагальнення його результатів формулюється у гіпотезах, теоріях, законах, відбувається на логічному, раціональному, теоретичному рівні. Духовна природа людини спонукала її до пізнання світу, стала основою для спостереження, активації пізнавальних психічних процесів (мислення, мовлення, відчуття) і як